Інформація про порядок реалізації конституційного права громадян на свободу мирних зібрань

   «Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів».          (Стаття 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод)   «Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до  закону і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки,  громадського  порядку, охорони  здоров'я  і  моральності  населення  або  захисту прав та свобод інших осіб. (Стаття 21 Міжнародного пакту  про громадянські і політичні права)            «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування».   (Стаття 39 Конституції України)            Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.          Норми Конституції України є нормами прямої дії.   (Стаття 8 Конституції України)            Відповідно до положень частини 2 статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, здійснення перелічених прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.          Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.          Згідно норм частини 2 статті 39 Основного Закону, обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.          Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб за своїм вибором, права на вільний розвиток своєї особистості тощо.          Водночас, реалізація наведених прав і свобод не повинна завдавати шкоди, а також посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.          Через відсутність спеціальних нормативних актів, які б регламентували процедуру сповіщення органів державної влади про намір проведення мирних зібрань, на практиці досить часто виникають труднощі з доведенням законності проведення таких заходів.          Однією з найактуальніших проблем у цій галузі є невизначеність поняття «завчасності» сповіщення уповноважених органів, як обов’язкової передумови законності заходів, про які йдеться у статті 39 Конституції України.          А тому, при вирішенні питань щодо порядку організації і проведення мирних зібрань необхідно враховувати правову позицію, яку Конституційний Суд України висловив у своєму Рішенні від 19.04.2001 р. № 4-рп.          Так, Суд зазначив, зокрема, що громадяни можуть проводити збори, мітинги, походи і демонстрації за умови обов’язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись через організаторів масових зібрань.          Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі строки мають слугувати гарантією реалізації цього права.          Упродовж цього строку зазначені органи мають здійснити ряд підготовчих заходів, зокрема, для забезпечення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей.          Строк завчасного сповіщення має бути достатнім для того, щоб органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань відповідає закону, та в разі потреби, згідно з частиною 2 статті 39 Конституції України, звернутися до суду для вирішення спірних питань.          Натомість, судова практика свідчить про те, що непоодинокими є випадки винесення судовими органами рішень про визнання масових зборів громадян незаконними на підставі положень Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 р. № 9306 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» (далі – Указ), який згідно з пунктом 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України є чинним у частині, що не суперечить Конституції України.          Нормами Указу визначені, зокрема, конкретний строк завчасного сповіщення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування відповідної адміністративно-територіальної одиниці про проведення мирного зібрання (не пізніше ніж за 10 днів), перелік осіб, уповноважених направляти повідомлення про проведення мирного заходу та їх реквізити, вимоги до змісту такого повідомлення тощо.          Аналогічними за своїм змістом є положення Порядку організації та проведення в Києві недержавних масових громадських заходів політичного, релігійного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру, затвердженого рішенням Київської міської Ради від 24.06.1999 р. № 317/418.          Також слід зазначити, що окремі аспекти організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій врегульовано статтями 182, 183 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - Кодекс). У них, зокрема, визначено особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання.          Частинами 1, 2, 5 статті 182 Кодексу передбачено, що органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо).          Позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів, або після цього, залишається без розгляду.          Суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи вчинення кримінальних правопорушень, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду зазначається спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання. Виконання такого рішення здійснюється негайно відповідними органами Державної виконавчої служби України.          Зазначене рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку.          Припинення мирного зібрання працівниками Міністерства внутрішніх справ України без рішення суду може відбуватися лише при наявності реальної загрози масових заворушенням чи вчиненні кримінальних правопорушень.          Органи місцевої влади не можуть самостійно заборонити проведення мирного зібрання, оскільки відповідно до положень частини третьої статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон) передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.          Згідно з підпунктом 3 пункту «б» частини 1 статті 38 Закону вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів, здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку віднесено до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.          Отже, реалізація органами місцевого, самоврядування повноважень щодо забезпечення проведення, зокрема, мирних заходів - зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій має здійснюватися виключно у межах повноважень, на підставі і у спосіб, визначений законом.          Згідно з частиною 1 статті 183 Кодексу, організатор (організатори) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань мають право звернутися до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів.          Враховуючи викладене, організація та порядок проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій мають здійснюватися з урахуванням зазначених вище правових норм та Рішення Конституційного Суду України від 19.04.2001 р. № 4-рп.          Також варто зазначити, що перелічені правові норми не поширюються на врегулювання порядку проведення громадських розважальних заходів, заходів з метою відпочинку, спортивних змагань, весільних процесій, народних свят, похоронів, релігійний обрядів і церемоній тощо.          Зазначене зумовлено тим, що організація та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій вимагає дотримання особливих умов, серед яких подання повідомлення організаторами мирного заходу, вимоги до місця і часу проведення мирних заходів, забезпечення правопорядку під час проведення заходу тощо, а також тим, що мета проведення згаданих мирних заходів пов’язана з реалізацією політичних громадянських прав.     Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 30.09.2014 р. 

Інформація про реєстрацію місця проживання у дачних і садових будинках

   Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі – Закон), громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.    27.09.2014 р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо переведення садових і дачних будинків у жилі будинки та реєстрації в них місця проживання» № 1673-18 від 02.09.2014 р.    Внаслідок змін, внесених Законом до статті 8-1 Житлового кодексу України, громадянам було надано право на переведення належних їм дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, з подальшою можливістю реєстрації у них місця свого проживання (за бажанням).    Рішення про переведення дачних і садових будинків у жилі будинки прийматиметься відповідними органами місцевого самоврядування.    Нормами Закону також уточнено визначення поняття місця проживання фізичної особи, що міститься у Цивільному кодексі України та Законі, як житла, розташованого на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає постійно або тимчасово.   Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 29.09.2014 р.   29.09.2014

Громадський контроль профспілок за дотриманням трудових прав

  Департаментом правового захисту апарату ФПУ підготовані довідково-статистичні інформаційні матеріали щодо захист трудових прав членів профспілок і прав профспілкових організацій. Пропонуємо для ознайомлення розділ 1 на тему: «ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ПРОФСПІЛОК ЗА ДОТРИМАННЯМ ТРУДОВИХ ПРАВ». З метою реалізації Програмної резолюції VІ з’їзду ФПУ «Гарантовані трудові права – основа соціальної стабільності» постановою від 12.12.2012 № Р-6-3 «Про завдання профспілкових організацій щодо забезпечення громадського контролю за дотриманням трудового законодавства» Рада ФПУ визначила пріоритетним завданням ФПУ, її членських організацій на 2013-2014 роки розгортання масового, дієвого громадського контролю профспілок за дотриманням трудового законодавства.   (Повна версія розділу 1 додається)   Департамент правового захисту апарату ФПУ

Профспілковий законопроект

13 червня 2014 року народним депутатом М. Рудьковським було зареєстровано проект Закону «Про внесення змін до розділу ХV «Прикінцеві  положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (щодо виплати пенсій особам, які брали участь у роботах на території зони відчуження). Проект Закону України «Про внесення змін …» розроблено фахівцями Атомпрофспілки та ДСП ЧАЕС. Відповідно до абзацу четвертого підпункту 1 пункту 2 розділу ХV «Прикінцеві  положення» Закону України  «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”(далі – Закон) підприємства з коштів, призначених на оплату праці, вносять до Пенсійного фонду України плату, що покриває фактичні витрати на виплату і доставку пенсій особам, які були зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими й важкими умовами праці за Списком №1 виробництв, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, крім тих, що були зайняті повний робочий день на підземних роботах (включаючи особовий склад гірничорятувальних частин) з видобутку вугілля, сланцю, руди та інших корисних копалин, на будівництві шахт та рудників за списком робіт і професій, затвердженим Кабінетом Міністрів України, починаючи з дня набрання чинності Законом (01.01.2004 р.), у розмірі 20 відсотків з наступним збільшенням її щороку на 10 відсотків до 100-відсоткового розміру відшкодування фактичних витрат на виплату і доставку цих пенсій до набуття права на пенсію за віком відповідно до  Закону. Фінансування робіт, які виконуються у зоні відчуження та на Чорнобильській АЕС із забезпечення бар’єрної функції зазначеної зони та дострокового зняття енергоблоків ЧАЕС з експлуатації, перетворення зруйнованого внаслідок аварії 4-го енергоблоку на екологічно безпечну систему, повністю здійснюється за рахунок Державного бюджету України, тому відсутність у державному бюджету видатків для підприємств виробничо-господарського комплексу зони відчуження сфери управління Державного агентства України з управління зоною відчуження на здійснення відшкодування витрат Пенсійному фонду України унеможливлює виплату заробітної плати працівникам підприємств у повному обсязі, ставить під загрозу виконання робіт, направлених на забезпечення ядерної та радіаційної безпеки, виконання проектів міжнародної технічної допомоги. Враховуючи той факт, що починаючи з 2006 року підприємства виробничо-господарського комплексу зони відчуження жодного разу не отримали з бюджету в повному обсязі коштів на покриття Пенсійному фонду України фактичних витрат на виплату і доставку пільгових пенсій і, як наслідок, не виконують з того часу, з незалежних від них причин, вимоги Закону, Пенсійний фонд України регулярно звертається до суду про стягнення зі згаданих суб’єктів господарювання заборгованості з відшкодування їх витрат на виплату і доставку пенсій, призначених на пільгових умовах. Рішеннями судів вимоги Пенсійного фонду України задовольняються у повному обсязі і подальше примусове їх виконання через арешт рахунків суб’єктів господарювання ставить під загрозу належне забезпечення ядерної і радіаційної безпеки при виконанні робіт по достроковому зняттю з експлуатації енергоблоків ДСП ЧАЕС та з підтримки в екологічно безпечному стані зони відчуження. Компенсація витрат Пенсійного фонду України за рахунок коштів державного бюджету через державні підприємства є доволі неефективною, оскільки вимагає чималих витрат з їх адміністрування. Проект Закону України «Про внесення змін до розділу ХV «Прикінцеві  положення» Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, розроблений фахівцями Атомпрофспілки та ДСП ЧАЕС, дозволить створити належні умови фінансування заходів із подолання наслідків Чорнобильської катастрофи на територіях, які зазнали найбільшого радіоактивного забруднення – зоні відчуження, вдосконалить механізм адміністрування коштів, які виділяються з державного бюджету для виплати пенсій особам, які брали участь у роботах на цій території.   Атомпрофспілка

Організація роботи зі зверненнями громадян на підприємствах, в установах, організаціях

     Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.                                                                                                                                Стаття 40 Конституції України        Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.                                                                                                                                Стаття 22 Конституції України        Відповідно до статті 1 Закону України «Про звернення громадян» (далі – Закон) громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.      Слід зазначити, що дія Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим  законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про доступ до судових рішень», Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 12 Закону).      Порядок здійснення та забезпечення права громадян на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес визначається Законом України «Про доступ до публічної інформації».      Правила розгляду звернень та запитів народних депутатів України, депутатів місцевих рад встановлюються відповідно Законами України «Про статус народного депутата України» та «Про статус депутатів місцевих рад».      Статтею 3 Закону визначено наступні види звернень:      Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.      Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.      Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.      Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.      Згідно зі статтею 7 Закону звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду.      Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення.      На вимогу громадянина, який подав звернення до організації, на першому аркуші копії звернення проставляється штамп із зазначенням найменування організації, дати надходження та вхідного номера звернення. Така копія повертається громадянинові.      Положеннями статті 20 Закону визначено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів.      На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну.      Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право:      - особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;      - знайомитися з матеріалами перевірки;      - подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу;      - бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;      - користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку;      - одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;      - висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги;      - вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень (стаття 18 Закону).      Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об’єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п’яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз’ясненнями.      Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.      Не підлягають розгляду та вирішенню письмові звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.      Не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачено статтею 17 Закону, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.      Рішення про припинення розгляду такого звернення приймає керівник органу, про що повідомляється особі, яка подала звернення (стаття 8 Закону).      Положеннями статті 10 Закону передбачено заборону розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом, та іншої інформації, якщо це ущемляє права і законні інтереси громадян. Не допускається з’ясування даних про особу громадянина, які не стосуються звернення. На прохання громадянина, висловлене в усній формі  або зазначене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвище, місце проживання та роботи.      Ця заборона не поширюється на випадки повідомлення інформації, що міститься у зверненні, особам, які мають відношення до вирішення справи.      Одержані об’єднаннями громадян звернення із зауваженнями і пропозиціями щодо їх діяльності розглядаються цими об’єднаннями та їх органами відповідно до статутів об’єднань, а заяви і скарги на ущемлення чи порушення ними прав громадян - згідно з Законом.      Діловодство щодо звернень громадян ведеться в порядку, визначеному Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 року № 348.      Діловодство за пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями) і скаргами громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації (далі - організаціях) ведеться окремо від інших видів діловодства і покладається на спеціально призначених для цього посадових осіб чи на підрозділ службового апарату.      Особисту відповідальність за стан діловодства за зверненнями громадян несуть керівники організацій. А відтак, керівник юридичної особи має затвердити інструкцію з діловодства за зверненнями громадян, розроблену на підставі зазначеної постанови КМ України.      Усі пропозиції, заяви і скарги, що надійшли, повинні прийматися та централізовано реєструватися у день їх надходження на реєстраційно-контрольних картах, придатних для оброблення персональними комп’ютерами, або в журналах. Конверти (вирізки з них) зберігаються разом з пропозицією, заявою, скаргою.      Журнальна форма реєстрації пропозицій, заяв і скарг та обліку особистого прийому громадян допускається в організаціях з річним обсягом надходження до 600 пропозицій, заяв та скарг і такою ж кількістю звернень громадян на особистому прийомі.      Організації зберігають пропозиції, заяви і скарги для надання довідок і використання їх в інших цілях.      Відповідальність за схоронність документів за пропозиціями, заявами і скаргами покладається на керівників, інших посадових осіб організацій відповідно до їх функціональних обов’язків.      Термін зберігання документів за пропозиціями, заявами і скаргами визначається затвердженими керівниками організацій переліками документів і номенклатурами справ, що утворюються у процесі їх діяльності. Як правило, встановлюється п’ятирічний термін зберігання пропозицій, заяв і скарг та документів, пов’язаних з їх розглядом і вирішенням.   Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 27.05.2014 року

ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ ТА МАЙНА ПЕРВИНОЇ ПРОФСПІЛКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ У РАЗІ ЇЇ ЛІКВІДАЦІЇ

                 Первинна профспілкова організація як юридична особа відповідно до частини першої статті 104 Цивільного кодексу України припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або шляхом ліквідації (саморозпуску чи примусового розпуску за рішенням суду). Про це ж зазначено і в частині першій статті 18   Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", відповідно до якої профспілки можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).            Частиною дванадцятою статті 111 Цивільного кодексу України унормовано, що майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів (у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування), передається учасникам юридичної особи, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.            Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", зокрема частиною другою статті 18 передбачено, що «рішення про реорганізацію чи ліквідацію приймається з'їздом (конференцією), загальними зборами відповідно до статуту (положення) профспілки, об єднання профспілок. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція), загальні збори приймають рішення про використання майна та коштів профспілок, їх об’єднань, що залишилися після проведення всіх необхідних розрахунків, на статутні чи благодійні цілі».           Порядок припинення діяльності первинної профспілкової організації визначено розділом 6 «Примірного положення про первинну профспілкову організацію - організаційну ланку членської організації Федерації профспілок України", затвердженого Постановою Президії Ради ФПУ від 15.11.2000 № П-30-7.            Так, згідно з п. п. 6.1-6.4 Положення рішення про реорганізацію чи ліквідацію (саморозпуск) первинної профспілкової організації приймається профспілковими зборами (конференцією) відповідно до статуту профспілки. Рішення зборів (конференції) вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більш як 2/3 членів профспілки, які перебувають на обліку в цій організації, або більш як 2/3 делегатів конференції. Одночасно на цих же зборах (конференції) приймається рішення про використання майна та коштів цієї організації, що залишилися після проведення всіх необхідних розрахунків, на статутну діяльність чи благодійні цілі. Грошові кошти та майно, які залишаються після ліквідації профспілкової організації, поділу між членами профспілки не підлягають.            В статутах деяких профспілок прописана норма про те, що у випадку, якщо у зв'язку з ліквідацією або реорганізацією підприємства, установи, організації рішення про ліквідацію первинної організації своєчасно не було прийнято зборами первинної організації, таке рішення може бути прийнято профспілковим органом вищого рівня. Всі документи ліквідованої первинної профспілкової організації в цьому випадку передаються до територіальної організації або іншої організації профспілки, до складу якої вона входила.            Ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій організація перестає існувати з усіма своїми правами та обов'язками. Тому у разі ліквідації первинної профспілкової організації повноваження з управління справами організації до моменту її припинення переходять до ліквідаційної комісії, головою якої, як правило, призначається голова профкому цієї організації.            У разі прийняття рішення про ліквідацію первинної профспілкової організації ревізійна комісія здійснює позачергову перевірку діяльності первинної профспілкової організації за період, що минув з дня останніх звітно-виборних зборів (конференції) до дня проведення зборів, на яке виноситься питання про припинення первинної профспілкової організації.           Ревізійна комісія про результати перевірки інформує членів профспілкової організації на зборах (конференції), всі матеріали передає обраній на цих же зборах ліквідаційній комісії.            На підставі доповіді ревізійної комісії профспілкові збори (конференція) приймають рішення про подальше використання майна і коштів, які залишаться після проведення ліквідаційною комісією всіх обов'язкових розрахунків.      Важливо усвідомлювати, що при припиненні діяльності організації шляхом ліквідації відсутній правонаступник прав та обов'язків цієї профспілкової організації.            Рішення про примусовий розпуск первинної профспілкової організації може бути прийнято лише місцевим судом.            Відповідно до частини четвертої статті 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» не допускається примусовий розпуск, припинення, а також заборона діяльності профспілок, їх об’єднань за рішенням будь – яких інших органів.                Згідно з частиною другою статті 104 Цивільного кодексу України профспілкова організація як юридична особа припиняється з дня  внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.     Департамент правового захисту апарату ФПУ  

Захист прав споживача при придбанні товарів та послуг через Інтернет

На сьогоднішній день придбання товарів, робіт і послуг через Інтернет набуває все більшого розповсюдження. Така тенденція зумовлена, насамперед, концентрацією пропозицій товарів певної категорії на одному сайті, каталозі, віртуальному магазині з можливістю порівняння, пошуку прийнятної ціни, можливості змістовного вивчення споживчої якості тих чи інших груп товарів. А наявність відгуків споживачів, які вже придбали бажаний товар дозволяє мінімізувати небажані витрати та уникнути розчарування внаслідок невдалої покупки. Відносини, що виникають між покупцем і продавцем товарів, робіт та послуг в Інтернеті не відрізняються від традиційних правил купівлі-продажу і регулюються, зокрема, положеннями Цивільного кодексу України та Закону України «Про захист прав споживачів» (далі – Закон).   Положеннями статті Стаття 698 ЦК України визначено, що за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його.   До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих цим Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.   Умови договору, що обмежують права покупця-фізичної особи порівняно з правами, встановленими цим Кодексом та законодавством про захист прав споживачів, є нікчемними.  У вітчизняному законодавстві, договір, укладений за допомогою мережі Інтернет відноситься до категорії договорів, укладених на відстані, тобто договорів, укладених продавцем (виконавцем) із споживачем за допомогою засобів дистанційного зв’язку поза торговельними або офісними приміщеннями. При цьому, під засобами дистанційного зв’язку маються на увазі телекомунікаційні мережі, поштовий зв’язок, телебачення, інформаційні мережі, зокрема Інтернет, які можуть використовуватися для укладення договорів на відстані (стаття 1 Закону). Відповідно до частини другої статті 12 Закону перед укладенням договорів на відстані продавець (виконавець) повинен надати споживачеві (покупцю) інформацію про:          - найменування продавця (виконавця), його місцезнаходження та порядок прийняття претензії; - основні характеристики продукції; - ціну, включаючи плату за доставку, та умови оплати; - гарантійні зобов’язання та інші послуги, пов’язані з утриманням чи ремонтом продукції; - інші умови поставки або виконання договору; - мінімальну тривалість договору, якщо він передбачає періодичні поставки продукції або послуг; - період прийняття пропозицій; - порядок розірвання договору. Факт надання інформації повинен бути підтверджений письмово або за допомогою електронного повідомлення. Інформація, підтверджена таким чином, не може бути змінена продавцем (виконавцем) в односторонньому порядку.    Підтвердження інформації не вимагається, якщо послуга надається засобами дистанційного зв’язку і оплачується через оператора телекомунікаційних послуг.         Споживач має право розірвати укладений на відстані договір шляхом повідомлення продавця (виконавця) про це протягом чотирнадцяти днів з моменту підтвердження інформації або з моменту одержання товару чи першої поставки товару.         Якщо підтвердження інформації не вимагається, споживач може розірвати договір протягом чотирнадцяти днів з моменту його укладення. У разі продажу матеріальних речей їх повернення також свідчить про розірвання договору. Якщо підтвердження інформації не відповідає вимогам закону, строк, протягом якого споживач має право розірвати договір, становить дев’яносто днів з моменту одержання такої інформації, або у разі продажу матеріальних речей - з моменту одержання товару або першої поставки товару. Якщо протягом цього строку підтвердження інформації було виправлене, споживач має право розірвати договір протягом чотирнадцяти днів з моменту одержання виправленого підтвердження. Споживач не має права розірвати договір, укладений на відстані, якщо: - надання послуги або поставка товару електронними засобами зв’язку за згодою споживача відбулися до закінчення строку розірвання договору, визначеного у законі, про що споживачеві було повідомлено у підтвердженні інформації; - ціна товару або послуги залежить від котировок на фінансовому ринку, тобто поза контролем продавця; - договір стосується виготовлення або переробки товару на замовлення споживача, тобто якщо товар не може бути проданий іншим особам або може бути проданий лише з істотними фінансовими втратами для продавця (виконавця); - споживач відкрив аудіо- чи відеокасету або носій комп’ютерного забезпечення, які постачаються запечатаними; - договір стосується доставки періодичних видань; - договір стосується лотерей чи інших азартних ігор. Водночас, у договорі цей перелік може бути звужений. Якщо інше не передбачено договором, укладеним на відстані, продавець повинен поставити споживачеві товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору. У разі неможливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець повинен негайно повідомити про це споживача, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору. Продавець може використовувати стандартну умову у договорі про можливість заміни товару в разі його відсутності іншим товаром. Така умова вважатиметься справедливою, якщо: - інший товар відповідає меті використання замовленого товару; - має таку ж або кращу якість; - його ціна не перевищує ціни замовленого товару. Про наявність такої умови у договорі споживач повинен бути повідомлений перед укладенням договору в порядку, передбаченому частиною другою цієї статті. У разі розірвання договору, споживач повинен повідомити продавця (виконавця) про місце, де продукція може бути повернена. Договором може передбачатися, що продукція або результати робіт (послуг), що були надіслані поштою, повинні у разі розірвання договору також бути повернені поштою. Будь-які витрати, пов’язані з поверненням продукції, покладаються на продавця (виконавця). Продавець (виконавець) повинен відшкодувати витрати споживача у зв’язку з поверненням продукції.          У разі розірвання договору, обов’язок споживача зберігати у себе продукцію припиняється по закінченні шістдесяти днів після її одержання. Якщо продавець (виконавець) не вживає заходів для повернення її собі протягом зазначеного періоду, така продукція переходить у власність споживача без виникнення зобов’язання з оплати її вартості. Якщо споживачеві не було надано документ, який засвідчує факт здійснення правочину, такий правочин не є підставою для виникнення обов’язків для споживача.          У разі ненадання документа або підтвердження інформації споживач повідомляє продавця (виконавця) про недійсність договору. Продавець (виконавець) протягом тридцяти днів з моменту одержання такого повідомлення повинен повернути споживачеві одержані кошти та відшкодувати витрати, понесені споживачем у зв’язку з поверненням продукції. Для здійснення права на розірвання договору споживач повинен зберігати одержану продукцію у незміненому стані.          Знищення, пошкодження або псування продукції, що сталося не з вини споживача, не позбавляє споживача права на розірвання договору. Зменшення вартості продукції внаслідок відкриття упаковки, огляду чи перевірки продукції не позбавляє права споживача на розірвання договору. У разі коли продавець (виконавець) або третя особа надала споживачеві кредит на суму коштів за договором, такий кредит втрачає чинність у момент розірвання договору.          Якщо всупереч вимогам закону протягом установлених строків продавець (виконавець) не здійснює повернення сплаченої суми грошей за продукцію у разі розірвання договору, споживачеві виплачується неустойка в розмірі одного відсотка вартості продукції за кожний день затримки повернення грошей.          У випадку придбання товарів, робіт та послуг у фізичних осіб та юридичних осіб – нерезидентів, та тих, що знаходяться поза межами України на сторони такого договору купівлі-продажу також розповсюджуються положення вітчизняного цивільного законодавства та Закону. Згідно зі статтею 45 Закону України «Про міжнародне приватне право»  вибір   права   сторонами  договорів  споживання  не  може обмежити захист прав споживача,  який надається йому імперативними нормами права держави, у якій є його місце проживання, перебування або місцезнаходження, якщо: 1) укладенню договору передувала оферта  або  реклама  в  цій державі  та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій державі; 2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; 3) споживач з ініціативи іншої сторони  здійснив  подорож  за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів. У  разі  відсутності  вибору права сторонами щодо договору споживання,  у тому числі щодо його  форми,  застосовується  право держави,    у    якій    споживач   має   місце   проживання   або місцезнаходження. Водночас слід зазначити, що такі правила не застосовуються до  договорів  перевезення,  надання послуг,  якщо  місцем укладення та виконання таких договорів є держава,  інша ніж держава  місця  проживання  або  місцезнаходження  споживача (крім договору у сфері туризму,  який передбачає комбіноване перевезення та розміщення).   Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 12.05.2014 р.