Змінено бланки виписки, витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

            07.04.2014 року Міністерством юстиції України видано наказ «Про затвердження Опису бланка виписки, витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» № 598/5 від 07.04.2014 р.          Згідно з положеннями зазначеного наказу затверджено новий опис бланка виписки, витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, відповідно до якого бланки перелічених документів відтепер виготовлятимуться на білому папері формату А4 без додаткових елементів захисту.          Водночас, пунктом другим наказу установлено, що залишки бланків виписок, витягів та довідок старого зразка, технічний опис яких затверджено наказом Міністерства юстиції України від 09.02.2012 року № 225/5 «Про бланки виписки, витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09.02.2012 року за № 198/20511 використовуватимуться до повного їх витрачання.   Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 05.05.2014 року

Змінено бланки виписки, витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців

07.04.2014 року Міністерством юстиції України видано наказ «Про затвердження Опису бланка виписки, витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» № 598/5 від 07.04.2014 р.          Згідно з положеннями зазначеного наказу затверджено новий опис бланка виписки, витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, відповідно до якого бланки перелічених документів відтепер виготовлятимуться на білому папері формату А4 без додаткових елементів захисту.          Водночас, пунктом другим наказу установлено, що залишки бланків виписок, витягів та довідок старого зразка, технічний опис яких затверджено наказом Міністерства юстиції України від 09.02.2012 року № 225/5 «Про бланки виписки, витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09.02.2012 року за № 198/20511 використовуватимуться до повного їх витрачання.   Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 05.05.2014 року

Право працівника на оплату праці

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом                                                                                                                                 стаття 43 Конституції України.   Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства  і  колективного  договору  на  підставі  укладеного трудового договору                                                                                                                              стаття 21 Закону «Про оплату праці».            Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України (далі – Кодекс) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.          Таким чином, основним засобом захисту трудових прав працівника у відносинах з роботодавцем є належним чином оформлений трудовий договір.          Згідно зі статтею 24 Кодексу трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою (мається на увазі фізична особа-підприємець – авт.); 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. Слід звернути увагу, що проектом Трудового кодексу України передбачається введення обов’язкової письмової форми трудового договору для всіх без винятку найманих працівників, що оформляється у двох примірниках для кожної сторони трудових відносин.          В даний час найпоширенішою формою укладення трудового договору є видання наказу чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Зазвичай у наказі зазначаються посада, професія, місце виконання роботи та розмір оплати праці. На підставі наказу роботодавець вносить запис про прийом на роботу до трудової книжки та особової картки працівника. Ознайомлення працівника із записом у трудовій книжці має підтверджуватися його підписом в особовій картці, яка зберігається у відділі кадрів.          Додержання роботодавцем зазначених правил оформлення трудового договору є запорукою виникнення офіційних трудових відносин, а отже і можливості ефективного захисту права на оплату праці у встановленому законом порядку.          Положеннями статті 97 Кодексу визначено, що оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Таким чином, своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не  можуть  бути  поставлені  в  залежність  від  здійснення інших платежів  та  їх черговості.          Відповідно до статті 115 Кодексу, статті 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки. У випадку затримки виплати заробітної плати роботодавець, відповідно до положень статті 34 Закону України «Про оплату праці», зобов’язаний компенсувати працівникам  втрату  частини заробітної  плати  у зв'язку із порушенням строків її виплати шляхом множення суми невиплаченої у строк заробітної плати на індекс зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.          Згідно з положеннями Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання має провадитися компенсація втрати частини заробітної плати своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця. Відмова власника  або  уповноваженого  ним  органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена працівником у судовому порядку.   При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (статті 116 Кодексу). У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (стаття 117 Кодексу).   Державний нагляд за додержанням законодавства про оплату праці здійснюють у різних формах наступні суб’єкти: - Міністерство соціальної політики; - Державна інспекція України з питань праці та її територіальні органи; - Державна податкова служба та її територіальні органи; - Генеральна прокуратура України та її територіальні органи; Громадський контроль за додержанням законодавства про оплату праці здійснюють професійні спілки.   У випадку порушення роботодавцем законодавства України про оплату праці працівник має право звернутися за захистом до комісії по трудовим спорам, що діє на підприємстві, в установі, організації (за наявності), а також до суду у порядку, встановленому процесуальним законодавством.                   Для отримання більш детальної інформації та отримання відповідей на додаткові запитання звертайтеся на профспілкову «гарячу  лінію» ФПУ за телефонами: (044) 528 70 61, 528 70 67 та 528 70 75.   Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 24.04.2014 року

Права та гарантії громадян, які йдуть захищати Вітчизну

   27 березня 2014 р. був прийнятий Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації”, яким внесено ряд змін до законодавства, у тому числі до Кодексу законів про працю України.    У зв’язку з цим до ФПУ надходять чисельні звернення членських організацій стосовно прав та гарантій, які мають громадяни України  у разі виконання обов’язку щодо захисту Вітчизни.    Пропонуємо для врахування відповідне роз’яснення Держпраці України, яке було надане територіальним державним інспекціям праці в АРК, областях, містах Києві та Севастополі (лист від 04.04.2014 № 21/01/1205-14).      Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.    Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.    Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров’я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.    Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.    Статтею 40 Закону України „Про військовий обов’язок і військову службу“ встановлено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України „Про Збройні Сили України“, „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей“, „Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб“, „Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей“ та іншими законами.   Відповідно до Закону України „Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку“ мобілізація це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.    Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.    Відповідальність за організацію мобілізаційної підготовки та стан мобілізаційної готовності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, адміністративно-територіальних одиниць і населених пунктів, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту та підприємств, установ і організацій покладається на відповідних керівників. Посадові особи, винні в порушенні законів України та інших нормативно-правових актів з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації, а також громадяни за невиконання своїх обов'язків щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації несуть відповідальність згідно із законом.      Навчальні збори    Призов на навчальні збори відібраних кандидатів, за винятком випадків, коли громадянин України виступає добровольцем, здійснюється шляхом направленням повістки встановленого зразка із зазначенням дати прибуття до військкомату.    Якщо кандидат для призову на навчальні збори є військовозобов'язаним та затверджений і внесений до списку військовозобов'язаних, призваних для проходження навчальних зборів, то на першому етапі документального оформлення надається наказ про звільнення співробітника від роботи на час проходження навчальних військових зборів на підставі повістки районного (міського) військового комісаріату. Відповідно до статті 119 КЗпП і частини 11 статті 29 Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу" за призваними на збори військовозобов’язаними на весь період зборів, включаючи час проїзду до місця їх проведення і назад, зберігається робоче місце і середня заробітна плата на підприємстві, установі, організації, з якими військовозобов’язаний перебуває у трудових відносинах, незалежно від форми власності роботодавця. Такі умови та гарантії слід обов’язково зазначити у наказі, який видається у такому випадку.    Під час таких зборів середня зарплата зберігається та виплачується роботодавцем військовозобов'язаного. На підставі пункту 2 Постанови КМУ "Про порядок і розмір грошового забезпечення та заохочення військовозобов’язаних та резервістів" № 1644 від 23.11.2006 та пункту 11 Інструкції про умови виплати грошового забезпечення та заохочення військовозобов’язаних та резервістів, затвердженої Наказом Міноборони № 80 від 12.03.2007, такі витрати підлягають компенсації роботодавцю військовими комісаріатами. У такому разі, військовозобов’язаному, викликаному на збори, роботодавець повинен сплатити повністю всю заробітну плату за відпрацьований час, до дати його звільнення від роботи у зв’язку з такими обставинами, а також середню зарплату за перші півмісяця зборів. Під час перебування військовозобов’язаного на зборах, решта заробітної плати виплачується на загальних умовах та в терміни, встановлені на підприємстві, установі, організації.    Розрахунок середньої заробітної плати для оплати часу перебування на зборах здійснюється відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують виклику на збори. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати. Час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.    Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів.    Підприємства, установи та організації для покриття витрат на виплату середньої заробітної плати військовозобов'язаним, призваним на збори, подають до військового комісаріату, у якому перебувають на обліку військовозобов’язані, рахунки, котрі акцептуються першими відділами (відділеннями) військових комісаріатів і передаються до фінансово-господарчих відділень для оплати. Звертаємо увагу на те, що відповідно до абзацу 2 частини 9 статті 29 Закону України „Про військовий обов’язок і військову службу“ та статті 21 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію“ керівник підприємства за вимогою військових комісаріатів зобов'язаний забезпечити своєчасне прибуття військовозобов'язаного до визначеного пункту збору.    У разі, якщо працівник перебуває у відпустці, згідно пункту 10 Інструкції № 80, щорічна і додаткова відпустки підлягають перенесенню на інший період або продовженню у разі призову військовозобов'язаного на навчальні збори в цей час. У кадрових документах, а саме табелі обліку робочого часу така відсутність співробітника на роботі відмічається як ІН (код 22), тобто „інше“ невідпрацьований час, передбачений законодавством (військові збори).    Підтвердженням відсутності військовозобов’язаного в участі в зборах є військовий квиток, в якому зазначається тривалість зборів, та засвідчується печаткою військової частини, який він повинен подати у кадрову службу підприємства.      Призов або вступ працівника на військову службу    Відповідно до пункту 3 статті 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір підлягає розірванню у разі призову або вступу працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу.    Підставою для розірвання трудового договору є повістка військового комісаріату про призов або вступ на військову службу. Зазначена норма законодавства діє у мирний час. Вихідна допомога у разі призову або вступу працівника на військову службу не виплачується, оскільки норма щодо виплати вихідної допомоги у розмірі двох мінімальних заробітних плат визнана Конституційний судом України неконституційною (рішення від 22.05.2008 № 10-рп/2008), крім випадків, коли виплата такої допомоги передбачена колективним договором, який діє не підприємстві, установі, організації.    Статтею 8 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей“ за військовослужбовцями строкової служби, які до призову працювали на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності і господарювання, зберігається при звільненні з військової служби право на працевлаштування їх в тримісячний строк на те ж підприємство, в установу чи організацію або їх правонаступники на посаду, не нижчу за ту, яку вони займали до призову на військову службу. Вони користуються за інших рівних умов переважним правом на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці протягом двох років з дня звільнення з військової служби.      Призов або вступ працівника на військову службу під час мобілізації    Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації“ (вступив в дію з 01.04.2014) внесені зміни до Законів України „Про військовий обов'язок і військову службу“, „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію“, „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей“.    Відповідно до статті 2 Закону України „Про військовий обов’язок і військову службу“ окремим видом служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Виконання військового обов’язку і особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим законом та іншими нормативно-правовими актами.    Початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату – для громадян, призваних на строкову військову службу, громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період або день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) – для громадян, прийнятих за контрактом, у тому числі військовозобов’язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.    Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.    Призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу у зв'язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв’язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію“ (стаття 39 Закону України „Про військовий обов'язок і військову службу“).    За громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності.    Таким чином, починаючи з 01.04.2014 громадяни, які призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, не підлягають звільненню, вони увільняються від роботи (звільняються від виконання посадових обов'язків) відповідно до статті 119 КЗпП України. При цьому за ними зберігається середній заробіток на період до одного року.    Додатково повідомляємо, що відповідно до статті 2 Закону України „Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб“ пенсіонерам з числа військовослужбовців та осіб, які отримують пенсію за цим Законом, у разі призову їх на військову службу під час мобілізації, на особливий період до Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та Державної спеціальної служби транспорту, на службу до органів внутрішніх справ, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, органів та підрозділів цивільного захисту, податкової міліції та Державної кримінально-виконавчої служби України виплата пенсій на час такої служби не припиняється.      Перехід військових частин на штати воєнного часу    Відповідно до пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.    Статтею 1 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію“ визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.    Відповідно до статті 5 Закону України „Про збройні сили України“ трудові відносини працівників Збройних Сил України (далі - ЗСУ) регулюються законодавством про працю. Соціальний захист працівників Збройних Сил України забезпечується відповідно до законодавства про працю, про державну службу, інших нормативно-правових актів.    У разі переходу військових частин на штат воєнного часу всі працівники (цивільні), які не підлягають переведенню на відповідні посади, підлягають звільненню на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв’язку із ліквацією (скороченням) цивільних посад. При цьому, відповідно до частини четвертої статті 49-2 КЗпП України вимоги частини першої-третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, пов’язаних з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період (діє з 01.04.2014). Таким чином, звільнення працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України під час мобілізації проводиться без персонального попередження працівників не пізніше ніж за два місяці.    При звільненні працівників їм в обов’язковому порядку в день звільнення виплачуються всі належні при звільненні кошти (заробітна плата за відпрацьований час та компенсація за всі дні невикористаних відпусток (щорічної основної, щорічної додаткової, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей), а також вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати. Розрахунок середньої заробітної плати проводиться відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.    Оскільки зазначена підстава звільнення належить до категорії підстав для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40 та 41 КЗпП України), то на звільнення за цією підставою розповсюджується заборона, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України щодо недопущення звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.   Департамент правового захисту апарату ФПУ

Представництво прав та законних інтересів у цивільних правовідносинах

Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов'язків є представ­ництво. Відповідно до пункту першого статті 237 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Таким чином, представництво - це обсяг делегованих повноважень, відповідно до яких одна особа (представник) виступає і діє від імені ін­шої особи, яку вона представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки. Наявність інституту представництва у національному праві зумовлена тим, що завдяки йому стає можливою реалізація цивільних прав фізичних осіб, які з тих чи інших причин не можуть, або не бажають особисто вчиняти дії, що мають юридичні наслідки. Такими причинами можуть бути: стан здоров'я, недієздатність, вік, відсутність спеціальних знань та навичок, тривала відсутність за місцем по­стійного проживання та інші обставини, за яких громадянин не завжди має змогу особисто здійснювати надані йому законом можливості: отримувати заробітну плату, пенсію, поштові перекази, керувати транспортни­ми засобами, розпоряджатися майном, здійснювати представництво своїх інтересів у суді тощо. Представництво може виникати на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Зміст представництва, як юридичного факту характеризується на­ступними ознаками: - делегування окремих цивільних прав та обов'язків, нероздільно пов’язаних з певною особою представникові; - вчинення представником конкретних дій в межах наданих повноважень, що мають юридичні наслідки; - вчинення представником дій не від власного імені, а від імені особи, яку він представляє; - відсутність у представника права під час здійснення представництва виходити за межі наданих повноважень; - юридичні наслідки вчинених представником дій (у тому числі негативні) стосуються особи, яку він представляє. За таких умов у представника виникає певний обсяг повноважень. Повноваження - це право довіреної особи виступати представником іншої особи. Підставами виникнення повноважень може бути:  - волевиявлення особи, яка бажає скористатися послугами представника, відображене у встановленій законом формі (договір доручення, довіреність); - призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків за якою вимагає здійснення певних юридичних дій від імені та в інтересах іншої особи (призначення або обрання керівником юридичної особи, призначення на посаду, яка передбачає укладення угод від імені іншої особи). Повноваження таких найманих представників містяться у відповідних положеннях, інструкціях, функціональних обов’язках, контрактах. У такому випадку довіреність не є необхідною, оскільки обов'язки за посадою здійснюються у робочий час, в інтересах юридичної особи, а обсяг їх повноважень зумовлений обстановкою, в якій вони виконують свої функції. - призначення опікуном; - наявність адміністративного акту, що дозволяє особі вчиняти певні дії як представникові іншої особи (наприклад, дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини (частина четверта статті 177 Сімейного кодексу України); - родинні відносини (материнство, батьківство, усиновлення, удочеріння); - спільне ведення селянського (фермерського) господарства, оскільки відповідно до частини другої, третьої статті 4 Закону України «Про фермерське господарство», голова  фермерського  господарства  представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями, а також укладає від імені господарства угоди та вчиняє інші юридично значимі дії відповідно до законодавства України. - членство в кооперативі, спілці, громадському об'єднанні, в статуті якого повноваження щодо представництва інтересів цього об'єднання надані голові (наприклад, пункт третій статті 42 Статуту ФПУ). Таким чином, залежно від того, на чому будуються повноваження, можна виділити представництво, засноване на підставі закону і представництво, засноване на договорі. Згідно з положеннями статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє і не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Найпоширенішим видом представництва є представництво інтересів особи за довіреністю. Частиною третьою статті 244 ЦК України визначено, що довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. У довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Надзвичайно важливого значення має форма довіреності, оскільки у випадку її недодержання вчинені на її підставі дії можуть бути визнані такими, що не мають юридичної сили. Зокрема, форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також довіреність працівника, члена його сім'ї і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу. Довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора. Довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами. Довіреність суб'єкта права на безоплатну вторинну правову допомогу, за зверненням якого прийнято рішення про надання такої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах може посвідчуватися реєстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законодавством (стаття 245 ЦК України). Слід зауважити, що посвідчені нотаріусом довіреності, а також довіреності, видані в порядку передоручення, припинення їх дії підлягають обов’язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей у порядку, установленому Положенням про Єдиний реєстр довіреностей, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.12.2006 № 111/5. Натомість, довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи. Обов'язковим реквізитом довіреності є дата її вчинення. В іншому випадку така довіреність є нікчемною. Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. У тексті довіреності також мають бути зазначені місце і дата її складання (підписання), прізвища, імена, по батькові (повне найменування для юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження - для юридичної особи) представника і особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посади, які вони займають. У довіреностях, що видаються на вчинення правочинів щодо розпорядження майном, також зазначається реєстраційний номер облікової картки платника податків довірителя. У довіреностях, виданих на ім'я адвокатів, можуть зазначатися їх статус та членство в адвокатському об'єднанні (якщо адвокат є членом адвокатського об'єднання). Відповідно до статті 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі: - закінчення строку довіреності; - скасування довіреності особою, яка її видала; - відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; - припинення юридичної особи, яка видала довіреність; - припинення юридичної особи, якій видана довіреність; - смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків; - смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення (за наявності останнього). У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася. Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Представництво в цивільному праві відрізняється від судового (процесуального) представництва. Метою представниц­тва в цивільному праві є здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладання угод тощо), метою ж судового представництва є захист представником у судових органах прав та законних інтересів особи. Крім того в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються (сторона у справі, третя особа). Також слід зазначити, що коло повноважень представника в цивільному праві визначається винятково довірителем, а при судовому представництві загальні права представни­ка передбачені в актах законодавства, і тільки деякі права та повноваження можуть бути застережені в довіреності. Представником може бути не кожна особа. Необхідною умовою правосуб'єктності пред­ставника є наявність у нього право- і дієздатності. Тому представниками не можуть виступати особи, які не досягли повноліття чи перебувають під опікою або піклу­ванням. Не дозволяється укладати через представника угоди, які за своїм характером вимагають особистої при­сутності особи: складати заповіт, укладати договір довіч­ного утримання, дарування тощо.     Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 27.03.2014 року

Правові засади діяльності комісії по трудових спорах

Комісія по трудових спорах (далі - КТС) є одним з органів, що створюється і функціонує на підприємстві, в установі, організації (далі - підприємство) з метою розгляду та вирішення індивідуальних трудових спорів, які виникають між працівником і роботодавцем або уповноваженим ним органом, з приводу порушення прав та законних інтересів працівників. Індивідуальний трудовий спір - це неврегульовані шляхом безпосередніх переговорів розбіжності між працівником і власником підприємства (уповноваженим ним органом) з приводу застосування норм трудового законодавства, а також встановлення нових або зміни існуючих умов праці. Моментом виникнення індивідуального трудового спору є звернення із заявою до відповідного органу, що розглядає трудові спори. Правові засади діяльності КТС закріплені у статтях 221-230 Кодексу законів про працю України (далі – Кодекс), інших актах законодавства. Відповідно до статті 223 Кодексу, КТС обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 чоловік. Якщо на підприємстві працює менше ніж 15 осіб, КТС не створюється і працівник має право звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті (міськрайонного) суду. Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість робітників (працівників робітничих професій) у складі КТС підприємства повинна бути не менше половини її складу. КТС обирає із свого складу голову, його заступників і секретаря комісії. За рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу підприємства, установи, організації можуть бути створені КТС у цехах та інших аналогічних підрозділах. Ці комісії обираються колективами підрозділів і діють на тих же підставах, що й КТС підприємств, установ, організацій. У КТС підрозділів можуть розглядатись трудові спори в межах повноважень цих підрозділів.          Організаційно-технічне забезпечення КТС (надання обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка та видача копій рішень і т. ін.) здійснюється власником або уповноваженим ним органом.          КТС підприємства, установи, організації має печатку встановленого зразка. Власник або уповноважений ним орган не має права перешкоджати створенню та організації діяльності КТС у межах підприємства (структурного підрозділу). Положеннями статті 225 Кодексу визначено, що працівник може звернутися до КТС  у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у спорах про виплату належної йому заробітної плати - без обмеження будь-яким строком. У разі пропуску з поважних причин установленого строку КТС може його поновити. Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обов'язковій реєстрації. КТС зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором працівника інша особа, в тому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному нез'явленні працівника без поважних причин комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. КТС має право викликати на засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або уповноваженого ним органу необхідні розрахунки та документи. Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів. На засіданні комісії ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем. Статтею 227 Кодексу передбачено, що КТС приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації, прізвище, ім'я та по батькові працівника, який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору, суть спору, прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу, результати голосування і мотивоване рішення комісії. Копії рішення комісії у триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу. У разі незгоди з рішенням КТС працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення КТС. Рішення КТС підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження, за винятком випадків винесення рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, яке підлягає негайному виконанню (стаття 235 Кодексу). Відповідно до статті 230 Кодексу у разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення КТС у встановлений строк працівникові КТС підприємства, установи, організації видається посвідчення, що має силу виконавчого листа. У посвідченні вказуються найменування органу, який виніс рішення щодо трудового спору, дати прийняття і видачі та номер рішення, прізвище, ім'я, по батькові та адреса стягувача, найменування та адреса боржника, номери його рахунків у банках, рішення по суті спору, строк пред'явлення посвідчення до виконання. Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови КТС підприємства, установи, організації та печаткою КТС. Посвідчення не видається, якщо працівник чи власник або уповноважений ним орган звернувся із заявою про вирішення трудового спору до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду. На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримісячного строку до районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби, державний виконавець виконує рішення КТС у примусовому порядку. Таким чином, посвідчення КТС набуває статусу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, визначеними у Законі України «Про виконавче провадження». Згідно з положеннями частини першої статті 224 Кодексу, КТС є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 цього Кодексу. Проте, після прийняття Конституції України, нормами статті 124 якої передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, така процедура розгляду трудових спорів втратила своє значення. А тому, на сьогоднішній день, працівник має право на власний розсуд звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, зокрема й трудових, без попереднього звернення до будь-яких посадових осіб, органів чи інстанцій, у тому числі й до КТС, навіть якщо вона створена і діє на підприємстві.   Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 21.03.2014 року

Інформація про порядок встановлення інвалідності (призначення групи інвалідності)

           Відповідно до статті 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.          Особі, що визнана інвалідом, залежно від ступеня розладу функцій органів і систем організму та обмеження її життєдіяльності встановлюється I, II чи III група інвалідності. I група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно від ступеня втрати здоров'я інваліда та обсягу потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або нагляді.          Порядок проведення медико-соціальної експертизи осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, групи інвалідності визначений Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 р. № 1317.            Цією ж постановою КМ України затверджено і Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності (далі – Положення).            Інструкція про встановлення груп інвалідності затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05.09.2011 року № 561.        Медико-соціальна експертиза полягає у визначенні на основі комплексного обстеження усіх систем організму конкретної особи міри втрати здоров'я, ступеня обмеження її життєдіяльності, викликаного стійким розладом функцій організму, групи інвалідності, причини і часу її настання, а також рекомендацій щодо можливих для особи за станом здоров'я видів трудової діяльності та умов праці, потреби у сторонньому догляді, відповідних видів санаторно-курортного лікування і соціального захисту для найповнішого відновлення усіх функцій життєдіяльності особи.          Згідно з пунктом 27 Положення, підставою для встановлення I групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, неспроможності до самообслуговування і спричиняють до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.          До I групи належать особи з найважчим станом здоров'я, які повністю не здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги, абсолютно залежні від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій або які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування.        Критеріями встановлення I групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє обмеження однієї чи декількох категорій життєдіяльності особи у значному III ступені:  - нездатність до самообслуговування чи повна залежність від інших осіб;  - нездатність до пересування чи повна залежність від інших осіб;  - нездатність до орієнтації (дезорієнтація);  - нездатність до спілкування;  - нездатність контролювати свою поведінку;  - значні обмеження здатності до навчання;  - нездатність до окремих видів трудової діяльності.          До підгрупи А I групи інвалідності належать особи з виключно високим ступенем втрати здоров'я, який спричиняє до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі інших осіб і фактичну нездатність до самообслуговування.          Критеріями встановлення підгрупи А I групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє повну нездатність до самообслуговування та повну залежність від інших осіб (необхідність постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги).          До підгрупи Б I групи інвалідності належать особи з високим ступенем втрати здоров'я, який спричиняє значну залежність від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій і часткову нездатність до виконання окремих елементів самообслуговування.          Критеріями встановлення підгрупи Б I групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє втрату можливості самостійного задоволення з допомогою технічних засобів і за умови відповідного облаштування житла більшості життєво необхідних фізіологічних та побутових потреб. До підгрупи А I групи інвалідності належать особи з виключно високим рівнем втрати здоров'я , через що виникає потреба в постійному сторонньому догляді , допомозі або нагляді інших осіб. Іншими словами , така людина повністю залежимо від інших .          Інваліди I групи із значно вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та проводити різні види трудової діяльності за умови їх забезпечення засобами компенсації фізичних дефектів або порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів, створення за необхідності спеціальних умов праці, у тому числі вдома.          Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.          Критеріями встановлення II групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє обмеження у вираженому II ступені однієї чи декількох категорій життєдіяльності особи:          - обмеження самообслуговування II ступеня - здатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб;          - обмеження здатності до самостійного пересування II ступеня - здатність до самостійного пересування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб;          - обмеження здатності до навчання II ступеня - нездатність до навчання або здатність до навчання тільки у спеціальних навчальних закладах або за спеціальними програмами вдома;          - обмеження здатності до трудової діяльності II ступеня - нездатність до провадження окремих видів трудової діяльності чи здатність до трудової діяльності у спеціально створених умовах з використанням допоміжних засобів і/або спеціально обладнаного робочого місця, за допомогою інших осіб;          - обмеження здатності до орієнтації II ступеня - здатність до орієнтації в часі і просторі за допомогою інших осіб;          - обмеження здатності до спілкування II ступеня - здатність до спілкування з використанням допоміжних засобів і/або за допомогою інших осіб;          - обмеження здатності контролювати свою поведінку II ступеня - здатність частково чи повністю контролювати свою поведінку тільки за допомогою сторонніх осіб.          До II групи інвалідності можуть належати також особи, які мають дві хвороби або більше, що призводять до інвалідності, наслідки травми або вроджені вади та їх комбінації, які в сукупності спричиняють значне обмеження життєдіяльності особи та її працездатності.          II група інвалідності встановляється учням, студентам вищих навчальних закладів I - IV рівня акредитації денної форми навчання, що вперше здобувають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень освіти, у разі наявності в них ознак інвалідності на період їх навчання. Після закінчення навчального закладу видається довідка про придатність їх до роботи у результаті набуття професії.          Інваліди II групи з вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності, зокрема шляхом створення відповідних умов праці із забезпеченням засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.          Підставою для встановлення III групи інвалідності є стійкі, помірної важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту.          Критеріями для встановлення III групи інвалідності є ступінь втрати здоров'я, що спричиняє обмеження однієї чи декількох категорій життєдіяльності у помірно вираженому I ступені:          - обмеження самообслуговування I ступеня - здатність до самообслуговування з використанням допоміжних засобів;          - обмеження здатності самостійно пересуватися I ступеня - здатність до самостійного пересування з більшим витрачанням часу, часткового пересування та скорочення відстані;          - обмеження здатності до навчання I ступеня - здатність до навчання в навчальних закладах загального типу за умови дотримання спеціального режиму навчального процесу і/або з використанням допоміжних засобів, за допомогою інших осіб (крім персоналу, що навчає);          - обмеження здатності до трудової діяльності I ступеня - часткова втрата можливостей до повноцінної трудової діяльності (втрата професії, значне обмеження кваліфікації або зменшення обсягу професійної трудової діяльності більше ніж на 25 відсотків, значне утруднення в набутті професії чи працевлаштуванні осіб, що раніше ніколи не працювали та не мають професії);          - обмеження здатності до орієнтації I ступеня - здатність до орієнтації в часі, просторі за умови використання допоміжних засобів;          - обмеження здатності до спілкування I ступеня - здатність до спілкування, що характеризується зниженням швидкості, зменшенням обсягу засвоєння, отримання та передавання інформації;          - обмеження здатності контролювати свою поведінку I ступеня - здатність частково контролювати свою поведінку за особливих умов.          Інваліди III групи з помірним обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності за умови забезпечення у разі потреби засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.   Департамент правового захисту апарату ФПУ   Інформація станом на 10.02.2014 року